У випадку виникнення спору між подружжям розділ майна провадиться в судовому порядку з юридичною допомогою наших кваліфікованих юристів з шлюбно-сімейних питань.
Определения права, на котором супругам предстоит раздельное имущество, в теории и законодательстве возникают определенные трудности.
Семейный юрист
У Колочаві нічого не забувають
СУПЕР
Це село розкаже-покаже всю історію Закарпаття
Одне з най-най — більших, гарніших, давніших закарпатських поселень — це про Колочаву. Однак унікальності їй надають не гірські краєвиди, чисте повітря, родовище мінеральної води чи сусідство з озером Синевир — то від Бога. А творіння рук людських: такої кількості музеїв та пам’ятників не знайти в жодному селі країни.
Що обрати: колочені фасулі чи ліниві цокілі?
У Колочаву краще заїжджати вранці й по головній дорозі. Тоді ніяк не оминути Святодухівську церкву. Дух захоплює від її краси: дерев’яна сакральна пам’ятка 1795 року належить до найвидатніших архітектурних досягнень краю. За доби радянщини вона вціліла тільки завдяки нестримному бажанню тодішньої влади якнайбільше накапостити вірянам: тут облаштували музей атеїзму. А щоб абсурдна ситуація набула довершеності, на місці іконостасу встановили портрети вождів пролетаріату. Не дарма кажуть, саме в деталях криється диявол. Нині в давньому храмі теж музей — духовних скарбів сільчан. Та, повірте, в намоленому століттями місці наче отримуєш Боже благословення. Доповнюють це відчуття старезні дерева на церковному подвір’ї: обійміть кремезного ясена — і він забере весь негатив; не менш огрядна липа наповнить позитивом. Просвітленими й енергійними прямуймо далі. Бо стільки незвичного треба почути, побачити, посмакувати…
Найперше — під час сніданку. Що обрати, коли пропонують підбивані та сухі лопатки, колочені фасулі, ліниві цокілі, коропчену ріпу? Правильно, все. Бо за браком часу можна пропустити справжній ексклюзив. Деякі страви — суто витвір колочавських господинь, їх не скуштувати навіть у сусідньому селі. Рецепти, зрозуміло, не сьогоднішні і не з Інтернету, вони теж частина історії. Однак королевою столу, як і в багатьох українських оселях, почувається ріпа-картопля. Ось тільки готують її по-особливому. Та настільки, що цього року навіть започаткували фестиваль «Колочавська ріплянка». Тож гастрономічно не байдужі подорожні мають нагоду поповнити свої враження від закарпатської кухні.
Водночас із не меншою майстерністю колочавські жінки вправляються з угорським бограчем чи паприкашем, іншими стравами народів-сусідів. Це й не дивно: тутешня територія побувала під владою 18 держав, кожна з яких намагалася призвичаїти жителів до своєї культури. Та цікаве інше: як при цьому край зміг зберегти свою українськість? На це запитання знає відповідь народний депутат кількох скликань колочавець Станіслав Аржевітін. Днями він став лауреатом щойно започаткованої Національною спілкою краєзнавців України премії імені академіка Петра Тронька як автор книжок з історії краю та творець скансену «Старе село».
А односельці можуть додати: не тільки. Бо, власне, навколо нього й «колотиться» (за однією з версій, від цього слова походить назва села) нині все в Колочаві. Учений-економіст не з чуток знає про депресивність гірських поселень, тож вбачає в зеленому туризмі ефективний засіб розв’язання проблеми безробіття.
Поки що колочавці тільки вчаться такої науки: більшість чоловіків, як і за дідів-прадідів, вирушають у пошуках роботи далеко за межі краю. Не дарма тут відкрито єдиний у країні пам’ятник заробітчанам, а вибиті на ньому понад сто імен колочавців, які склали руки на чужині, нагадують ціну тих грошей.
А чи є ще деінде на рідних теренах меморіал примиренню? Принаймні я не чула. Ось би взяти такий приклад та всій країні. Вшанувати, як зробили колочавці щодо своїх односельців, усіх учасників збройних конфліктів — і повстанців УПА, і афганців, і загиблих у Першій та Другій світових війнах, нагадавши цим, що найцінніше — це людське життя, а не політичні маразми.
Бо все наше життя — театр
Загалом у різний спосіб тут залишають нащадкам пам’ять про кожну людину чи подію, помітні у багатовіковій історії села. Як, наприклад, шанують відомого чеського письменника Івана Ольбрахта. В 30-х роках минулого століття він жив у селі, а його захоплення краєм і краянами вилилося в кілька романів. Один з найвідоміших — про колочавця, якого називають останнім опришком Карпат, «Микола Шугай — розбійник». Та ще більше Європа дізналася про Колочаву завдяки фільму «Марійка-невірниця» за сценарієм того самого Ольбрахта. Нині він отримав друге життя, а з ним і не менше захоплення сучасників: на недавньому фестивалі архівних і реставрованих стрічок у Болоньї посів перше місце. Не тільки майстерність творців піднесла його до класики кіномистецтва. Дія фільму розгортається на тлі чарівної карпатської природи, в колоритному колочавському середовищі. Українці розмовляють місцевим діалектом, євреї — ідиш, чехи й угорці — відповідно своїми мовами. Майже в усіх ролях — жителі села. Вони жодного разу не сфальшивили, хоч і бачили камеру вперше в житті. Я не мала нагоди переглянути стрічку, але вірю в сказане фахівцями, бо сама переконалася, що талант акторства в колочавців у крові.
У музеї просто неба на тлі чарівної карпатської природи вони через побутові сценки-перипетії з гумором показують-проживають минуле життя-буття. Ставний биров — так колись назвали сільського голову — водить нас від однієї садиби до іншої. Більш як 20 помешкань відтворено з ретельною точністю, зібрано тисячі предметів сільського побуту, інструментарію майстрів. Здається, колочавці не тільки нічого не забувають, а й не викидають. Тут і хижа вівчаря, і колиба, і хати лісоруба, чоботаря, бондаря, сабова (кравця), шустера (шевця). Є лазня і єврейська корчма зі справжньою борговою книгою, жандармерія з темницею для порушників, і церковнопарафіяльна школа.
Не мине биров і музею вузькоколійки, хоч здалеку видається, що паротяг, який привертає увагу потужним свистом, за мить зрушить із місця і повезе відвідувачів експозиційних вагончиків у далекі гори. Хоч на справжній дрезині таки можна проїхатися вздовж стрімкої місцевої річки. На кінцевій зупинці — типова хата вже радянських часів, на відкритті якої пощастило побувати й нам, журналістам, а також кафе, куди на каву запрошує сам угорський міністерський радник Едмунд Еган. Його колочавці згадують як автора небайдужого звіту про тутешнє життя із пропозиціями до уряду щодо подолання безробіття. Кому більше до вподоби чеське минуле краю, краще замовити обід в «Olbrachtova pivnice», а екстремалам піднятися на горище: там «На пуді у Шугая» пригощають чаркою перваку, колочавськими домашніми ковбасами і копченим м’ясом.
У гості до пернатих і волохатих
Що й казати, одним днем у Колочаві не обійтися. Бо як, скажімо, не відвідати птахопарку Василя Макара — наслідок 35-річного захоплення пернатими. На його дворищі живуть десятки видів папуг і голубів, загалом понад тисяча. «Ви не уявляєте, яку сильну енергетику мають птахи», — каже він. Хіба не варто перевірити?
Тим часом зовсім інші відчуття наздоженуть вас у реабілітаційному центрі бурих ведмедів, які, до речі, занесені в Червону книгу України. Тут на 12 гектарах національного парку в напіввільних умовах утримують 9 тварин, які потерпали
У всех граждан Украины имеется возможность принудить к исполнению родительских обязательств и тех иностранцев, которые вообще забыли об отцовстве или же о материнстве.
Семейные споры всегда являются тяжелыми в моральном плане для каждой из сторон спора. Зачастую лица, собираясь заключить брак, заранее не предусматривают возможностей обезопасить друг друга от возможных проблем.
