У випадку виникнення спору між подружжям розділ майна провадиться в судовому порядку з юридичною допомогою наших кваліфікованих юристів з шлюбно-сімейних питань.
Определения права, на котором супругам предстоит раздельное имущество, в теории и законодательстве возникают определенные трудности.
Семейный юрист
Не зорали йому поле — зробив собі тракторець
МАЙСТЕР
А от жодної власної картини у Станіслава Таравського не лишилося
Станіслав Таравський із села Довжанка неподалік Тернополя на горищі й дотепер зберігає колиску, яку виготовив зі штахет. У ній разом із дружиною виколихав сина, двох доньок, семеро онуків, ще й одного правнука.
Цей добрий, дбайливий сім’янин, господар, майстер — унікальна людина: став наперекір долі, зумів витримати її сильний удар, не здався.
Не було добра, не було шляхетства
Він народився холодного грудневого дня майже 77 років тому, коли християни східного обряду відзначають введення у храм Пресвятої Богородиці, у давньому селі Добра-Шляхетська, що розкинулося над річкою Сян. Хоч вотчина його роду й мала таку гарну назву, та йому особисто не принесла ні добра, ні шляхетства. Вже в півтора року втратив матір. Батько-вдівець привів мачуху. У десять років прийшло нове горе, але тепер уже не лише до нього чи родини, а й до тисяч і тисяч українців, що проживали в Надсянні, Лемківщині, Холмщині, Підляшші. Комуністичні режими тодішньої Польщі та СРСР заповзялися до етнічної чистки — примусового виселення зі споконвічних земель українців. Перші депортації розпочали вже 1944 року. Багатодітну сім’ю Таравських поспіхом зібрали в далеку дорогу 3 травня 1946-го.
Товарняком Таравські добралися до Тернополя. Спочатку затрималися кілька тижнів у селі Кутківці. А згодом опинилися в Довжанці (теперішнього Тернопільського району). На перших порах перебивалися в якійсь стодолі, потім їх пустили до «бандерівської» хати, власницю якої радянська влада запроторила до Сибіру, бо її син загинув у лавах УПА. Батько почав домагатися постійного помешкання. Йому «пішли назустріч» і поселили в іншому сільському будиночку, де проживала ще одна сім’я.
Поміж житловими проблемами дочекалися 3 травня 1948 року, що стало датою нової трагедії. Малий Стах (так зменшено-пестливо називали у галицьких селах Станіславів) разом зі своїм товаришем вигнав на луки пастись худобу. В траві знайшли міни, хлопці нічого кращого не придумали, як кидати небезпечні знахідки у рів. Ураз пролунав вибух — друг упав навічно, а зраненого Стаха на рядні принесли додому. Добре пам’ятає, що дуже просив води, а болю ніби й не відчував. Батько навіть не хотів везти сина до лікарні: гадав, не виживе. Та односельці наполягли. Повернувся додому без правої ноги, кисті лівої руки та з надто деформованою правою рукою.
Дуже хотілося жити. Тож не ремствував на долю, не впав у відчай, а долаючи і фізичний, і душевний біль, прагнув бути в гурті, знайти себе у добрих справах. На милицях пас худобу, до того ж не лише свою, а й сусідську. Не забув про навчання, хоч літери в зошиті виводив лише двома рухомими пальцями. Нехай у 20 років, але закінчує-таки семирічку. Працевлаштувався сторожем у сільській раді. Відчув хист до малювання. Станіслава Івановича почали залучати до написання плакатів, оформлення різних агітаційних стендів. Захопився живописом, іконографією. Одну з його пейзажних робіт навіть відзначили на обласному конкурсі, у винагороду отримав 25 карбованців. Щоправда, жодної власної картини не зберіг — якщо не подарував їх комусь, то продав через скрутне матеріальне становище.
Цій саморобній техніці вже понад 30 років, але господаря вона не підводить. Фото Миколи ШОТА
… А в чужую не веди
Але пензель Станіслав Іванович все-таки закинув, коли сталася знаменна подія в його житті — одруження. Свою дружину Іванну Степанівну привіз із Рогачина Бережанського району, що ледь не за сто кілометрів від рідного села. Там невісткувала його двоюрідна сестра, тож часто навідувався до неї. Якось вона покликала пані Іванку й розповіла про брата. «Від цієї розмови по мені мов мороз пішов», — зізнається Іванна Степанівна. Але згодом пішла під вінець. Зі своєю обраницею Станіслав Таравський поселився в майстерці (приміщенні, де малював, зберігав інструмент). Воістину, як у народній пісні: постав хату з лободи, а в чужую не веди... Майстерку взялися переобладнувати, добудовувати. А там і план на спорудження нового будинку отримали. «А як техніка вас привабила?» — запитую. З’ясувалося, що поштовх до опанування тією чи тією справою вразливому Станіславові Івановичу додавала й чиясь неетичність або жмикрутство. Досі пам’ятає, як після одруження голова колгоспу дорікнув йому: «Ти ось пензликом вертиш, а дружина твоя вилами гній накидає». Може, через це й довелося забути про свій художній хист, зате здобути навички у будівництві, інших господарських справах. Технікою зайнятися змусив сусід, який без дозволу завідувача ферми не захотів зорати йому поля. Визріла ідея змайструвати тракторець. Зацікавився відповідною літературою й почав втілювати задум у життя. І реалізував 1979 року. Донині тракторцем користується. Мене ж на цій колісній самохідній машині зацікавила абревіатура ТТЗ. Станіслав Іванович, сміючись, розшифрував: «Таравського тракторний завод». На цьому «заводі» виготовили на замовлення ще один такий тракторець, за який майстер навіть отримав на початку 90-х років минулого століття призове місце на обласному конкурсі самодіяльної сільгосптехніки. Тоді ж тракторець відправили до Латвії.
Станіслав Іванович показав мені не лише тракторець. Його золоті руки, нехай і ушкоджені, створили чимало: від пристрою для вичавлювання соку до кран-балки, від криниці до башти, з якої подає воду до помешкання, від хати до гаража. І цей перелік можна продовжувати.
У всех граждан Украины имеется возможность принудить к исполнению родительских обязательств и тех иностранцев, которые вообще забыли об отцовстве или же о материнстве.
Семейные споры всегда являются тяжелыми в моральном плане для каждой из сторон спора. Зачастую лица, собираясь заключить брак, заранее не предусматривают возможностей обезопасить друг друга от возможных проблем.
